
Сьогодні, як я зайшла в метро на Майдані Незалежності в вагоні стояли двоє чоловіків з НацГвардії. У мене в сумці було лише 10 гривень. Я подумала,що віддам хоч їх, адже інколи і 10 гривень можуть врятувати комусь життя, але побачивши ці світлі і трохи сумні очі одного з чоловіків, так і не змогла вимовити ні слова, навіть: «Слава Україні!», лише опустила погляд. Стало соромно, що вони воюють, гинуть і калічаться на передовій, поки ми тут живемо і дихаємо на повні груди. Воюють і гинуть за те, щоб ми змогли побудувати демократичну і цивілізовану Україну,але віз і нині там.
Я так і простояла,опустивши очі і тереблячи ці 10 гривень в руках. Боялась, що такий вчинок міг би їх образити, адже вони захисники і їх треба поважати, а не жаліти. Вони так виділялись серед галасливого натовпу, наче були з паралельного світу і зовсім не вписувались в цю атмосферу буденного життя. НацГвардійці вийшли, а моє серце так і продовжувало щеміти,і щемить до тепер. Всі суперечки і дрібниці відійшли на інший план,після того як я побачила ці очі, залишився лишилася лише невимовна туга. Напевно саме її я і побачила с цих очах.