Минулого тижня самостійно їздила до Токіо. Це була досить важка, але пізнавальна поїздка. Важка, тому що у лініях японської залізниці, з першого разу, не здатні розібратись самі японці, настільки велика тут кількість ліній. Раніше я їздила однією лінією, хоч і з пересадкою, але цього разу мені так не пощастило. Я мала з Наріти їхати в Шимокитазаву (Західний Токіо).
Я багаторазово змінювала запланований маршрут. На щастя, розклад поїздів і зручний маршрут завжди можна подивитись на transityahoo.co.jp. Але, як би я не хотіла, прямої лінії до станції не було, тож я мала їхати до середини шляху, здавати квиток і купляти новий на іншу лінію в іншому кінці триповерхової станції. Хоч я і знайшла мапу станції, але де знаходяться автомати з квитками Токіометрополітену необхідної мені лінії там позначено не було, чоловік теж нічого не порадив окрім, що я маю розбиратись на місці.
Першу частину шляху до Китасенджю я доїхала без будь-яких проблем, а ось вже на станції Кітасенджю довелося добряче понервувати. Тож, перша частина Марлезонського балету: Вихід я знайшла швидко, а ось метро ні. Трансфер тривав лише 11 хв, тож на метро я не встигла. Добре, що підготувалась і приїхала завчасно, щоб сісти хоча б на наступне метро, що мало бути через 20 хв.
Зрозумівши, що сама я не знайду цей злощасний метрополітен, я запитала дорогу у чергового станції. Виявилось, що я маю спуститись на 1-й підземний поверх. Я хутко побігла донизу, знайшла де купити квиток, з лихом навпіл, знайшла необхідну станцію, але не так зрозуміла ціну. Вже на пероні зрозуміла, що щось не так і вийшло дешевше. До метро залишалось 5 хв, тож я вирішила їхати до станції, а там просто сказати, що помилилась і доплатити ще 180 ен. На щастя, дійсно, можна було доплатити.
Я вийшла з метрополітену, у мене ще в запасі було півтори години до зустрічі. І з цього моменту почалась друга частина Марлезонського балету. Я планувала, що швидко знайду місце і ще матиму час перекусити в кафе, але, хоч до місця і було лише 6 хв пішки, гуглмапа мене підвела і довелось використовувати старий перевірений спосіб:"Язик до Токіо доведе". Тож я почала питати дорогу.
Японці дуже доброзичливі, навіть якщо самі не знають дороги завжди намагаються допомогти іноземцям в пошуках. Так дві дівчини японки вказали мені необхідний напрямок, а літня японка, особисто привела мене до необхідного місця. На жаль, замість 6 хв, я витратила годину на пошуки.
Моя зустріч закінчилась і розпочалась третя частина Марлезонського балету. Повернутись до станції, хоч і не с першого разу, але мені, все ж, допоміг гуглмап та деякі орієнтири. На станції я написала чоловікові, щоб він підказав зручний маршрут повернення, і, не знайшовши попереднього, вибрала одну пересадку через Абіко. Почала шукати на мапі метрополітену Абіко і...Не знайшла. До метро залишалось 7 хв. Зволікати не було часу, тож я знову спитала допомоги у японки. Не змогли ми знайти Абіко, тож купили трансфер до Кітасенджю.
Я купила квиток і ледь встигла на метро, що їхало безпосередньо до Абіко. Хоча я оплатила дорогу лише до Кітасенджю, але вирішила ризикнути й доїхати до Абіко, а там доплатити. Пізніше мені чоловік сказав, що такі помилки типові навіть для японців. Головне, щоб не переплатити, бо гроші за переплату не повертаються.
Доїхала я до Абіко, хутко знайшла вихід, доплатила 580 ен, купила квиток на звичну мені лінію, знайшла платформу і сіла в потяг. Через годину, вже без пригод була у своїй Наріті. Так закінчилась моя перша самостійна поїздка до Токіо.
Що ж до Шімокітазави, то ця станція відома тим, що тут можна побачити акторів японського театру, та вулицею з великою кількістю магазинчиків секонд-хенду.